Фізична та розумова неповноцінність довго були ганебними у пострадянських країнах.
Ці стереотипи зробили свій внесок у створення системи, для якої не є пріоритетним надання кваліфікованих послуг людям з інвалідністю або ж створення соціальних програм з надання безпосередньої допомоги цим людям. Україна в цьому – не виняток. До того ж, українські громадяни з інвалідністю довго були виключені з соціального та політичного дискурсу. 2,7 мільйонів українців були позбавлені можливості грати важливі ролі у своїх громадах. Проте ця системна соціальна стигматизація зараз починає зникати. У 2006 році ООН опублікувала «Конвенцію про права людей з інвалідністю», котра перелічує права людей з інвалідністю та встановлює стандарти допомоги та послуг, котрі країни повинні надавати особам з обмеженими можливостями. Хоча на це пішло кілька років, у 2012 році український уряд врешті-решт затвердив «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів». План дій спрямований на вдосконалення національної політики щодо людей з інвалідністю та забезпечення прав людей з інвалідністю на незалежність, соціальну інтеграцію та повноцінну участь у житті суспільства без жодної дискримінації.
Хоча це стало важливим кроком вперед, залишається ще багато невирішених проблем. Міжнародний республіканський інститут вважає, що створення місцевих систем, котрі будуть включати людей з інвалідністю, є суттєвим компонентом ефективного та представницького врядування. МРІ має тривалий досвід підтримки впровадження більш прозорих та інклюзивних процесів прийняття рішень органами місцевої влади по всій Україні. Кожного року МРІ проводить національне муніципальне дослідження громадської думки. У 2016 році Інститут розширив тематику опитування та включив у нього питання щодо людей з інвалідністю. Опитування охопило більш ніж 19000 українців з 24 міст (обласних центрів), у тому числі з неокупованих територій Донецької та Луганської областей. Дослідження виявило, що прогрес у питаннях захисту прав людей з інвалідністю та забезпечення доступності відбувається повільно. Більшість українців переконані, що забезпечення доступності для людей з інвалідністю знаходиться на середньому чи низькому рівні. У Вінниці – місті, де було отримано одні з найвищих показників під час дослідження, – 38 відсотків жителів вважають, що рівень доступності для людей з інвалідністю є незадовільним, і лише 17 відсотків назвали його задовільним.
Дані також вказують на те, що в цілому відмінності між регіонами незначні. Наприклад, серед населених пунктів, де респонденти дали найнижчу оцінку рівня доступності, були представники усіх регіонів України.
Ускладнює проблему очевидна невідповідність між самосприйняттям та сприйняттям українцями інших. За результатами опитування, 92 відсотки жителів м. Хмельницький мають позитивне ставлення до людей з інвалідністю, у той час як лише 60 відсотків з них вважають, що оточуючі їх люди ставляться до людей з інвалідністю так само добре. Цей тренд відмінностей у внутрішньому/зовнішньому сприйнятті є ще більш драматичним, коли йдеться про державних службовців. Мешканці Хмельницького переконані, що лише 40 відсотків місцевих посадових осіб та 27 відсотків урядовців на загальнодержавному рівні мають позитивне ставлення до людей з інвалідністю. Таким чином, опитування, що було проведене МРІ, вказує, що є потреба не лише поліпшити забезпечення доступності для людей з інвалідністю, а також і вирішити пов’язані з цим проблеми зі сприйняттям. Як представники усіх громадян посадові особи на місцевому та загальнодержавному рівні можуть і повинні стати лідерами у вирішенні цих питань задля сприяння розвитку більш інклюзивних, а отже, у кінцевому підсумку, більш успішних громад.
Мотря Чабан, Керівник програм МРІ у Євразії, @motriachaban
Стаття на сайті МРІ «Democracy Speaks»
