Спекотного літнього дня 1944 року мій дідусь залишив рідну Україну на санчатах – то був єдиний вид транспорту, який він мав на той час. Залишив, думаючи, що ніколи більше не побачить рідну землю.

Один з багатьох мільйонів українців, змушених виїхати з країни під час Другої Світової війни, він залишив батьківщину, рятуючись від наступу радянської армії, що просувалася до західних кордонів України. Проживши кілька років у таборі для біженців, він приєднався до мільйонів іммігрантів, котрі прибули до гавані Нью-Йорку через термінал острова Елліс-Айленд у пошуках свободи, рівності та справедливості.

Життя мого дідуся є прикладом втілення американської мрії: він виховав дітей, котрі стали лікарями та інженерами. Він надзвичайно пишався тим, що став громадянином США, почуваючись боржником цієї країни, котра надала йому такі безмежні можливості. Разом з тим він зміг зберегти свою українську культурну ідентичність. Більше 50 років він прожив у постійному служінні Богові, сім’ї та країні – Сполученим Штатам та Україні. Серед його багатьох внесків у досягнення товариства української діаспори – допомога під час створення церковного ресторану. Будучи кравцем, він використав свої вміння і талант, щоб пошити ризи для священиків місцевої української церкви. Працюючи разом з друзями, допоміг розгорнути наметовий табір, де міські діти з українських сімей могли вправлятися на відкритому повітрі.

У віці 79 років він здійснив мрію свого життя – повернутися на батьківщину, щоб знову вдихнути українське повітря. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, він здійснив цю подорож та зміг побачитися зі своєю сестрою, якої він не бачив майже 50 років. Декілька років потому він помер – у віці 86 років після тривалої боротьби з хворобою серця, залишивши після себе тривкий спадок та сім’ю, котра його обожнювала. Він дав багатьом своїм онукам силу жити за принципами самовідданого служіння та єдності. Мій дідусь завжди був одним з моїх героїв.

Я приїжджаю до України вже більше 20 років та кожного разу зустрічаю свого нового героя: чи то активіста громадянського суспільства з Харкова, чи то місцевого чиновника з Миколаєва, фермера з Тернополя, студента з Луганська чи активіста зі Львова, котрий приносить книжки пораненим солдатам, чи то волонтера, який, відклавши свої заручини, віддано захищає свою землю на сході України. В Україні повно  таких героїв. У 25-у річницю незалежності країни я лише можу собі уявити, як би пишався мій дідусь та його покоління та яке благоговіння вони би відчували, побачивши, якою стала сьогодні їх  улюблена Україна.

Мотря Чабан, Керівник програм МРІ у Євразії, @motriachaban

Стаття на сайті МРІ «Democracy Speaks»